Борис Потятиник
“Нас нищить те, що ми любимо”…
Ностальгія за всевіданням
Косметика замість ідеології
Біблійна історія гріхопадіння могла би служити чудовою метафорою, яка допоможе пролити світло на розвиток нашої цивілізації взагалі та розвиток медіа зокрема. Йдеться про історію відокремлення від чогось колись єдиного і надзвичайно важливого. Воно було настільки важливим, що увесь сенс окремого існування зводиться до імітації минулого. Минулого, де не існувало окремого духу і окремої свідомості, де зливалися минуле і майбутнє. Можна припустити, що сучасна масова комунікація є ще одним виявом цієї ностальгії, ще однією спробою відновити за допомогою технічних засобів втрачену здатність до всюдисущості, всевідання і всемогуття.
Та чи можливе таке? І чи не є наші (та й взагалі світові) медіа пародією на всевідання?
Однак перейдемо до більш конкретних речей. Моє місто – Львів – уже прийшло до стихійного розуміння медіаекології. Важливим, хоч і сумним, етапом у цій справі були події, пов’язані з трагічною загибеллю, – по суті, вбивством – відомого композитора Ігоря Білозора в травні 2000 року. Вбивству передувала суперечка у “Цісарській каві”: які пісні і якою мовою (українською чи російською) мають переважно звучати в кав’ярні. Через кілька днів після велелюдного похорону композитора міська рада обговорювала ухвалу “Про захист звукового середовища Львова”. Йшлося, звісно, про захист від блатного російськомовного репертуару, який на той час заполонив місто. Вживалося в цьому контексті і слово “аудіо-екологія”. Групи протестантів намагалися чинити тиск на власників кав’ярень, місць розпродажу аудіо-касет та компакт-дисків. Багато кіосків були затавровані наліпками “Обережно, русифіковано!” та “Московська отрута!”
Звичайно, загроза національній культурі і мові – лише один з аспектів медіаекології, який на той час був (та й залишається) найважливішим для львів’ян. Інші люди в інших кінцях світу протестують проти того, що їм самим здається патогенним: екранного насильства, порнографії, реклами, пропаганди. Тобто медіаекологія займається цілим комплексом проблем, пов’язаних з формуванням та психологічним впливом рукотворного, ментального довкілля.
Медіаекологія так само, як і екологія традиційна, має свою філософію і, з іншого боку, прикладні галузі, свій “Грін піс”. Тут концентруються люди діла і дії. Дії безпосередньої і прямої – пікети, демонстрації, лобіювання обмежувальних законів тощо.
Що ж стосується філософії цієї нетрадиційної екології, то її можна вивести, скажімо, з ідей Володимира Вернадського про ноосферу. Втім, сучасні західні медіаекологи (Media Ecology Association засновано кілька років тому у США та Канаді) ведуть свій відлік від Маршала Маклюена, який вперше вжив цей термін у 60-их роках ХХ ст. У широковідомих книгах “Галактика Гутенберга” та “Війна і мир у глобальному селі” він обстоював думку, що техніка масової комунікації сама по собі справляє потужний вплив на політику, культуру, спосіб мислення. Друкарський верстат у XVI cт. дозволив поставити Біблію на стіл кожного християнина, применшуючи цим роль церковної ієрархії та сприяючи поширенню протестантизму. Телеграф призвів до появи такого феномену, як “новини дня”. Телебачення сприяло перетворенню цих новин (а заразом і політики, релігії) в елемент шоу, розваги. Саме через таку особливість телебачення, як дотепно зауважує послідовник Маклюена ньюйоркський вчений Ніл Постмен, огрядна чи негарна людина сьогодні не може розраховувати на успіх у виборчих змаганнях на найвищі державні пости. Ніксон одну із своїх передвиборчих невдач цілком серйозно пояснював саботажем фахівця, який відповідав за макіяж. Косметика поступово витісняє ідеологію.
Добрим вступом до розуміння сучасної медіаекології могла би бути книга Ніла Постмена “Звеселяючись до смерті”.Тож подамо на завершення коротку цитату з передмови автора до цієї книги. Тим паче, що стосується вона не лише Америки: “Всупереч розповсюдженій думці Гакслі та Орвел пророкували далеко не одне і те ж. Орвел попереджав, що ми можемо бути підкорені зовнішньою силою. У візії Гакслі прихід Великого Брата зовсім не обовўязковий для того, щоб позбавити людей їх незалежності, зрілості та історії. На його думку, люди прийдуть до того, що любитимуть своє поневолення, захоплюватимуться технологіями, які руйнуватимуть їхню здатність мислити. Орвел боявся тих, що заборонять книги. Гакслі боявся приходу того часу, коли не буде потреби піддавати книги забороні, оскільки більше не буде охочих читати їх. Гакслі боявся тих, які дадуть нам так багато, що ми деградуємо в своїй пасивності та егоїзмі, а істину буде загублено у морі байдужості. Він боявся, що люди будуть поневолені не зовнішнім ворогом, а тривіальною культурою зі своїм еквівалентом почуттів та ненаситним жаданням розваг. У «1984» людей контролюють за допомогою привнесеного болю. У «Новому бравому світі» – за допомогою привнесеного задоволення. Якщо коротко, то Орвелл вважав: нас нищить те, що ми ненавидимо. Натомість у Гакслі нас руйнує те, що ми любимо.” (Nail Postman. Amusing Ourselves to Death. Public Discourse in the Age of Show Business. N.Y., Viking. 1985. 184 p.).
Чи не стосується це і нас, українців?