Історія

 

КАБІНЕТ ФРАНКОЗНАВСТВА

Історія Інституту франкознавства Львівського університету бере початок від Кабінету франкознавства, що був створений 1954 р. з ініціативи фундатора франкознавства, академіка Михайла Возняка, яку втілив у життя тодішній ректор професор Євген Лазаренко. Першим працівником кабінету та його першим завідувачем був Ярослав Шуст.

Завідувачами Кабінету, який виконував науково-методичні, науково-освітні й науково-організаційні функції, були Ярослав Шуст (1956–1960), Ангеліна Кабайда (1960–1964), Михайло Косів (1964–1965), Іван Сірак (1965 – 1966), Богдан Леськів (1966–1968), Тетяна Свінчук (1969 – 1982), Олена Пронишин (1982 – 1988). У цей час у Кабінеті франкознавства було укомплектовано поважну франкознавчу бібліотеку, яка містила прижиттєві видання творів Франка, а також періодику його епохи (в основу книжкових фондів лягла унікальна книгозбірня акад. Михайла Возняка). Як писалося у тогочасній пресі, бібліотека Кабінету франкознавства налічувала на той час понад 5 тисяч книжок і рукописів.

Було започатковано низку наукових досліджень, пов’язаних з укладанням бібліографії франкознавства, вивченням творчості Івана Франка, організацією перекладів польськомовних статей письменника українською мовою. Активно провадилися дослідження наукового доробку письменника, його публіцистики, особистих і творчих контактів з іншими українськими та словянськими письменниками.

Працівники кабінету були причетні до упорядкування та редколегії наукового збірника «Іван Франко. Статті і матеріали», що був започаткований 1948 року як міждисциплінарне наукове видання – знову ж таки, завдяки зусиллям та з ініціативи акад. М. Возняка. Фактично це було перше наукове періодичне видання, повністю присвячене проблемам франкознавства як комплексної галузі україністики, що об’єднувала дослідницькі інтереси фахівців різних галузей знань: літературо-, мово- й перекладознавства, етнографії та фольклористики, історії, економіки, бібліографії, текстології, літературного й історичного джерелознавства та ін. З 1966 року і до сьогодні збірник виходить від назвою «Українське літературознавство. Іван Франко. Статті і матеріали»). Це дало змогу зберегти саме видання, та суттєво звузило його проблематику, фактично до філологічної і, ще вужче, літературної сфери. «Монополію» на франкознавчі дослідження на багато років закріплено за літературознавцями.

Упродовж 1956–1969 років завдяки організаційним зусиллям кабінету франкознавства тут відбувалися щорічні наукові міжвузівські конференції, які стимулювали розвиток франкознавчої думки. 1959 р. було організовано двотижневу експедицію місцями Івана Франка на Прикарпатті і Гуцульщині.

Діяла літературна студія «Франкова кузня», у якій талановиті студенти вправляли свою письменницьку майстерність, зачитували і обговорювали власні художні тексти. Серед відвідувачів студії – сьогодні відомі письменники Микола Петренко, Роман Іваничук, Володимир Лучук, Роман Лубківський, Роман Кудлик, Дмитро Герасимчук, Богдан Стельмах, Петро Шкраб’юк, Василь Стефак, Роман Качурівський, Євген Дудар, Зіновій Легкий, Григор Мовчанюк, Ігор Павлюк та багато інших…[1]

Кабінет гуртував довкола себе здібну студентську молодь і поважних науковців, ставши міждисциплінарною кузнею франкознавчих кадрів. Частими відвідувачами кабінету були Степан Злупко, Богдан Завадка, Андрій Пашук, Іван Денисюк, Іван Дорошенко, Мирослав Мороз, Віра Бонь, Левко Полюга, Ірина Ощипко, Таміла Панько, Олександра Сербенська, Михайло Ничиталюк, Володимир Здоровега, Степан Кость, Ігор Моторнюк, Ярема Кравець та ін. Важливою складовою діяльності кабінету була також інтенсивна екскурсійна діяльність, яку провадили працівники кабінету для студентів та гостей Франкового університету.

Діяльність кабінету відбувалася у складних історичних умовах, коли Україна перебувала у складі СРСР, а тому наукові розвідки були позначені духом радянського часу. Але навіть попри це, було зроблено багато фундаментальної роботи, а також продовжено тяглість львівської франкознавчої школи.

Водночас навіть у той час кабінет був тихим центром політичного опору. Іван Сірак згадував: «Багато раритетних на той час видань, які спокійно дрімали в тодішніх радянських спецфондах, можна було побачити на книжкових поличках кабінету (звичайно, давали їх в руки тільки найбільш довіреним)»[2]. Але ж давали! У цей неспокійний час підозр і політичних нагінок мало кому вдавалося не втрапити під пильне око спецслужб. Зокрема, Ангеліна Кабайда та Михайло Косів були звільнені з посад через політичні репресії. Позначилися вони і на долі Михайла Леськіва.

 

 

 

 

ІНСТИТУТ ФРАНКОЗНАВСТВА

У лютому 1988 р. кабінет було реорганізовано в Інститут франкознавства та створено Раду Інституту, до якої увійшли науковці Львова, Дрогобича, Тернополя. 29 вересня 1988 першим директором цього Інституту став провідний франкознавець проф. Іван Денисюк (був директором у 1988–1996 та згодом у 2006–2007 рр.). У міжчассі (1996–2005 рр.) Інститутом керувала також відома франкознавиця Лариса Бондар.

У період «денисюківського» десятиріччя було реалізовано низку наукових проектів (держбюджетних тем, монографій, відкривавчих розвідок), які актуалізували та інтенсифікували вивчення художньої та наукової спадщини Івана Франка. Наукова продуктивність та педагогічний хист проф. Денисюка перетворили Інститут франкознавства на справжній осередок наукової думки та пізнання. Денисюкові монографії, розвідки, рецензії, полемічні статті з приводу наповнення Франковими текстами шкільних та університетських курсів літератури, спостереження над поетикою Франкової прози, її генологічною специфікою, стильовим новаторством, філігранний аналіз текстів, сенсаційні архівні знахідки, які змінили усталені підходи історії видання збірки «Зів’яле листя», передмови та післямови до видань творів письменника стали ґрунтовною базою для наукового осягнення спадщини письменника. Роль проф. Денисюка як ученого та генератора наукових франкознавчих ідей у львівському академічному середовищі, як слушно зауважує Володимир Микитюк, дає усі підстави назвати його фундатором львівської франкознавчої школи часів незалежності України[3]. І справді, «денисюківське» десятиріччя в Інституті франкознавства, попри економічну кризу у суспільстві та діяльність на громадських засадах, було епохальним. Воно позначилося на пожвавленні франкознавчих досліджень у Львові та далеко за його межами.

При Інституті діяла наукова Рада, на якій обговорювали питання роботи Інституту та актуальні проблеми і методи франкознавчих досліджень. Інститут тісно співпрацював із Науковим товариством імені Шевченка, яке відновило свою роботу після років заборони. Зокрема проф. Денисюк став керівником франкознавчої підсекції. Було налагоджено співпрацю із Літературно-меморіальним музеєм Івана Франка у Львові та Музеєм Івана Франка у Криворівні, де неодноразово відбувалися обговорення та конференції, а також з Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України та Львівським відділенням цього інституту. Працівники інституту виступали з лекціями перед учителями Львова та області на курсах перепідготовки, розповідали про Франка учням МАН. На початку 90-х в Інституті працювали О. Пронишин, В. Корнійчук, Л. Бондар, Л. Барановська, П. Салевич, згодом – Т. Кознарський, М. Легкий, Т. Пастух, Я. Мельник, Б. Тихолоз, О. Лещишин. До держбюджетних тем були залучені також науковці М. Гнатюк, А. Скоць, В. Працьовитий, Б. Криса, В. Микитюк, В. Будний, О. Сербенська, Т.Панько.

Інститут франкознавства активно долучився також до організації ювілейних міжнародних наукових конґресів «Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин» (1996) та «Іван Франко: дух, наука, думка, воля» (2006). Найбільш резонансними науковими форумами, які організував та успішно провів Інститут, були конференції: «Академік Михайло Возняк і розвиток української національної культури» (1990); «Іван Франко і національне відродження» (1991), «Академік Василь Щурат – письменник і вчений» (1996). Під керівництвом проф. Денисюка Інститут перетворився на справжній координаційний та консультаційний науковий центр, «вихованці» якого розширювали спектр франкознавчих досліджень не лише в Україні, а й за кордоном.

У 1997–2005 рр. Інститутом франкознавства керувала відома франкознавиця Лариса Бондар, завдяки ініціативності якої інституція здобула нове свіже дихання. Після 28-річної перерви було відновлено традицію щорічних всеукраїнських франкознавчих конференцій, започатковано систематичне проведення щомісячного наукового семінару «Перехресні стежки». При Інституті з 2002 року знову запрацювала літературна студія «Франкова кузня» (керівниками її були відомі письменники і науковці Ігор Павлюк, а згодом Галина Крук). Л. Бондар започаткувала видання нової книжкової серії «Франкознавчі студії», у якій вийшли праці Омеляна Огоновського, Василя Сімовича, Якима Яреми, Василя Щурата, Михайла Мочульського, Івана Денисюка та ін.

Наприкінці 80-х і на початку 2000-х років в Інституті гуртувалося багато творчої молоді (яку проф. Денисюк жартома називав «молодими духами»), яка дуже любила дух цього франкознавчого середовища, не останньою чергою і тому, що тут була сприятлива атмосфера для розвитку «усного» франкознавства. Сьогодні ці «молоді духи» стали відомими науковцями: Валерій Корнійчук, Володимир Микитюк, Ярослава Мельник, Ігор Тростюк, Тарас Кознарський, Ігор Павлюк, Ростислав Чопик, Марта Дах, Тарас Пастух, Надія Пастух, Роман Голод, Микола Легкий, Олена Луцишин, Роман Крохмальний, Наталя Тодчук, Назар Федорак, Богдан Тихолоз, Наталя Тихолоз, Іван Ціхоцький, Олена Труш, Руслан Марків, Святослав Пилипчук, Наталія Ощипок, Данило Ільницький, Богдана Мелих та багато ін.

2004 р. Інститут відзначив 50-річчя від часу свого заснування та 80-річчя від дня народження його першого директора проф. І. Денисюка. Проведено конференцію, видано спогади і матеріали до історії Інституту франкознавства. До ювілею проф. Івана Денисюка вийшло також два томи збірника «З його духа печаттю», том його франкознавчих праць «Невичерпність атома». До вшанування 75-ліття ювіляра долучилися також і студенти та аспіранти, видавши на пошану улюбленого професора збірник власних наукових студій «Semper Tiro» (2002).

2006 р. до 140-літнього ювілею Івана Франка було створено нову експозицію в Інституті франкознавства (роботу координував тодішній працівник Інституту, франкознавець Богдан Тихолоз і музейниця Ірина Криворучка). Ця експозиція діє і до сьогодні.

За двадцять років праці цього франкознавчого осередку як Інституту було видано понад два десятки монографій, серед яких книги: Тараса Пастуха “Романи Івана Франка” (1998), Ярослави Мельник “З останнього десятиліття Івана Франка” (1999), Миколи Легкого «Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка» (1999), Василя Ніньовського “Поетичні форми Івана Франка” (2000), Володимира Микитюка “Іван Франко та Омелян Огоновський: мовчання і діалог” (2000), Михайла Гнатюка «Літературознавчі концепції в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ століття» (2002), Романа Голода “Натуралізм у творчості Івана Франка. До питання про особливості творчого методу Каменяра” (2001) та «Іван Франко та літературні напрямки кінця ХІХ – початку ХХ століття» (2005), Михайла Нечиталюка “Честь праці! Академік Михайло Возняк у спогадах і публікаціях” (2001), К. Гриньків та Богдана Завадки “Місія папи Климента очима Івана Франка”  (2001), Андрія Скоця “Поеми Івана Франка” (2002), Валерія Корнійчука «Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики» (2004), Лариси Бондар «Три любовні історії Івана Франка» (2007) та “Під знаком хреста: франкознавчі студії” (2008).

Серед цінних наукових здобутків цього періоду, до яких причетний Інститут, збірники матеріалів міжнародної конференції “Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин” (1998) та міжнародного наукового конґресу “Іван Франко: дух, наука, думка, воля” (2008), тритомник (у чотирьох книгах) Івана Денисюка “Літературознавчі та фольклористичні праці” (2005), перевидання Франкового п’ятитомного збірника “Апокрифи і легенди з українських рукописів” (передмова Ярослави Мельник; 2001) та шестикнижжя “Галицько-руські народні приповідки” (упорядкування та передмова Святослава Пилипчука), альманах літературної студії «Франкова Кузня» – «Пролог» (2003). А поза тим ще франкознавчі випуски «Вісника Львівського університету. Серія філологічна» та наукового збірника «Українське літературознавство».

Усі ці наукові видання, як і організаційно-координаційна діяльність Інституту, за влучним висловом В. Микитюка, уконституювали завершення першого періоду розвитку «державного» франкознавства[4].

Підготувала Наталя Тихолоз

 

Новітня доба  (інформація доповнюється)

В останні десятиліття Інститутом керували франкознавці Святослав Пилипчук (2008–2015 і 2021–2022), Василь Будний (2016–2018), Ростислав Чопик (2019–2021). У цей час було продовжено традицію щорічних франкознавчих конференцій та налагоджено контакти з утвореним 2011 р. Інститутом Івана Франка НАН України, у співпраці з яким з 2012 року відбувався щомісячний науковий семінар «Перехресні стежки».

З 16 січня 2023 р. директоркою Інституту є франкознавиця Наталя Тихолоз.

P. S. Найсвіжіші сторінки історії Львівської школи франкознавства ще пишуться, а 2024 року Інститут франкознавства відзначатиме поважний ювілей – 70-річчя з часу започаткування. Тож інформація про новітню добу історії інституції буде доповнена та оновлена. Запрошуємо до співпраці!

#Франко_єднає

 

 

[1] Докладніше див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0_%D0%BA%D1%83%D0%B7%D0%BD%D1%8F

[2] Сірак І. Вони були перші… // Українське літературознавство. 2003. Вип. 66. С. 281.

[3] Микитюк В. Педагогічні концепти Івана Франка (теорія та методика навчання літератури). Монографія. Львів, 2017. С. 27.

[4] Там само. С. 22.

 

 

Про Львівську франкознавчу школу докладніше дивись:

Іван Денисюк. Франкознавство у Львівському університеті.
Іван Денисюк. Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи.
Микола Легкий, Святослав Пилипчук. З останнього десятиліття франкознавства у Львівському університеті.

Персоналії Львівської франкознавчої школи:

Михайло Возняк
Василь Сімович
Іван Ковалик