На минулому міжнародному франківському форумі (1986) представникові ЮНЕСКО панові Е.Моніку було подаровано п’ятдесятитомне зібрання творів ювіляра, і він, дякуючи, сказав: “Я поставлю ці п’ятдесят томів на найлюднішому місці в приміщенні ЮНЕСКО, і нехай кожен зупиниться біля них і подумає: “Хто такий Іван Франко?” Це імпозантне видання спадщини велета українського пись-менства у той час було нашою гордістю. Але, на жаль, на поставлене питання відповіді дати не спроможне свідомо скалічене, випотрошене від “націоналістичної” та антикомуністичної крамоли рабське видання, за бортом якого, за підрахунком внучки письменника Зінаїди Франко, залишилося ще якихось 30 томів. Досить поглянути, як трагічно спустошено хоч би цикл “Україна” у збірці “З вершин і низин”. Не передруковано творів, які нас тепер у незалежній Україні цікавлять найбільше – творів з самостійницькою, державотворчою ідеєю. Тому на часі знову стоять проблеми едиторської Франкіани: видавати окремими томами те, що зазнало каліцтва купюрування, публікувати найвагоміше з замовчаного. Слід би донести до нашого сучасника унікальні у світовій культурі шеститомні “Галицько-руські народні приповідки”. Варто перевидати окремі поетичні й прозові, а також літературно-критичні й публіцистичні збірки І.Франка. Було б непогано видавати певні добірки критичних матеріалів про письменника, наприклад, добірку прижиттєвих відгуків про нього, бодай бібліографію їх чи своєрідну хрестоматію статей про окремий твір або збірку, скажімо, про “Мойсея”, “Зів’яле листя”. Пора приступити до систематичної публікації архіву письменника, оригінали якого законно мусять бути передані тій установі, якій його заповів сам Франко, – Науковому товариству ім. Шевченка у Львові.
Звільнившись від імперського ідеологічного пресу, франкознавство перестало бути колоніальним і повинно розвиватися в руслі концепції української національної літератури, тобто в тому руслі, в якому мислив свою творчість сам Франко, хоча, не підтримуване державною національною політикою, воно не може міцно стати на ноги в умовах економічної кризи. У час демократії, з одного боку, є всі можливості показати несфальшованого І.Франка, а з другого, – активізуються антиукраїнські тенденції, які полягають, серед іншого, в тому, щоб дискредитувати світочів українства, показати їх як якісь патологічні прояви. І на цьому полі ревно трудяться і діаспорець Ігор Костецький, який блюзнірствував, що тільки така, мовляв, інфантильна нація, як українці, може ще шанувати І.Франка, котрий був нібито нулем у мистецтві – Каменярем і тільки, і харків’янин Ігор Михайлин, який розповсюджує у російськомовній пресі огидні плітки про великого письменника для міщанської зловтіхи. Є теж намагання протиставити І.Франкові П.Куліша, навіть П.Карманського й інших нібито несправедливо скривджених молодомузівців. Варто нагадати, що І.Франко критикував представників нових мистецьких напрямів не за те, що вони були модерністами, а що були модерністами заслабкими. У 1904 р. він писав: “Літературні формули перестали у нас належати до національних святощів, реалізм, а навіть символізм і всі роди неоромантизму знайшли до нас доступ і пустили, хоч, правда, бліденькі та слабенькі, парості в літературі. Музика оказалася консервативнішою…” [41, 89].
У радянські часи франкознавство часто якоюсь мірою мало парадно-бравурний характер. Досить численні монографії, які, наприклад, появилися до Франкового сторіччя, були однотипними й через свою надмірну соціологічність швидко застаріли. У франкознавстві превалювала тема інтернаціональних зв’язків письменника, особливо з російською літературою, а щодо його творчості, то об’єктом розгляду у більшій мірі ставала позатекстова дійсність, ніж художнє твориво. Питання поетики тексту довго залишалося перебувати на останньому місці. Мені здається, що нині при певному скороченні свого розмаху франкознавство намагається йти не в широту, а в глибину, від глобальних загальників до мікро-аналізу. Добре, що воно не втратило характеру перманентності, і в цьому великою мірою заслуга Львівського університету. Той університет, якому не пощастило на своїй кафедрі мати І.Франка, уперше вписав його в академічну науку. Маю на увазі тих сто п’ятдесят сторінок, які присвятив своєму учневі професор О.Огоновський в “Історії літератури руської”. І при всій пошані до нашого вчителя академіка М.Возняка слід констатувати, що фундатором франкознавства був не він, а Омелян Огоновський. Проте заслуга Михайла Возняка для франкознавства колосальна. Він, так би мовити, носив важкий камінь і цемент для того емпіричного підмурівка, без якого вищі стадії франкознавства не можливі. Він був генератором наукових ідей і вихователем франкознавчих кадрів. За його старанням почав виходити франківський щорічний збірник “Іван Франко: Статті і матеріали” (пізніше – “Українське літературознавство”). До речі, цього року ми святкуємо не лише 140-річчя І.Франка, а й сорокарічний ювілей франкознавчого осередку при Львівському університеті, що мав спочатку статус кабінету франкознавства, а тепер Інституту франкознавства. Сорок томів франківського наукового збірника – основний показник його роботи. Форму-вали цей збірник у різний час М.Возняк, О.Мороз, Ф.Неборячок, А.Халимончук, І.Дорошенко, Л.Міщенко, І.Денисюк, Т.Салига. Інститут франкознавства видав теж “Словник поетичних творів Івана Франка”, він – організатор двотижневої франківської школи у Криворівні та інших наукових форумів, центр виховання молодих франкознавців через аспірантуру. Якщо шевченкознавчий науковий щорічник припинив своє існування, то франківський – “він живе, він ще не вмер”, він підвищує свій науково-теоретичний рівень, оновлюється методологією досліду. На жаль, це поки що літературознавчий орган, і позалітературознавчої спадщини І.Франка не охоплює. Останнім часом редколегія щорічника вважає за необхідне надавати порівняно значний простір для публікацій невідомих і маловідомих матеріалів. Нещодавно тут були опубліковані листи Михайла Грушевського до І.Фран-ка та спогади історика про співпрацю з ним, феноменальний лист Андрея Шептицького стосовно питання “І.Франко і релігія”, лист, який є важливим документом глибокого розуміння з боку світлого митрополита Франкових заслуг для української нації. До речі, у листах М.Павлика до родини Драгоманових, які будуть опубліковані на сторінках ЗНТШ, є інформація про те, що цей меценат української культури прагнув купити для національного музею архів І.Франка і бібліотеку М.Драгоманова. Записки НТШ – найсолідніше періодичне наукове видання нашого часу – охоче вміщують франківські матеріали. Тут надруковано щоденник самогубця Супруна, про який ідеться у передмові до першого виддання “Зів’ялого листя” і “сліди прочитання” якого там помітила ще Уляна Кравченко – Беатріче цього щоденника.
І.Франко – художник раr ехсеllеnсе. Ціла епоха у художньому мисленні. Поетика мистецької спадщини – одна з центральних проблем франкознавства. Методологічні засади інтерпретації одного твору, засади стереометричного прочитання тексту заклав сам І.Франко. Мабуть, не буде перебільшенням, коли сконстатуємо, що герменевтика тексту, close reading одного твору, або монографічна його інтерпретація – нехай кожен називає це як хоче – то прикмета львівської франкознавчої школи, представники якої спеціалізуються на мікроаналізі Франкових поем (А.Скоць), ліричного вірша або циклу (В.Корнійчук, Л.Бондар), роману (С.Щурат, М.Ільницький, Л.Сеник, Р.Гром’як, М.Ткачук, а з киян – Г.Вервес, Т.Гундорова), новели (І.Денисюк, З.Гузар, І.Тростюк та ін.). Жанровий аналіз прози, а ширше – франкознавча генологія, специфіка нараторських форм, І.Франко і нові художні напрями – такий діапазон кандидатських дисертацій наших, сказав би І.Франко, “молодих духів” – І.Тростюка, М.Легкого, Т.Пастуха, Р.Чопика, Р.Голода. Докторанти В.Корнійчук і Б.Кир’янчук у своїх студіях секретів творчості Франка-поета і Франка-прозаїка успішно застосовують нові аспекти аналізу. І.Франко в критиці – проблема докторського дослідження М.Гнатюка, який, до речі, до нинішнього франківського ювілею підготував нове видання мемуарів про письменника, здебільшого невідомих. Чи не пора дослідникам повернутися до драматургії І.Франка? На жаль, після ґрунтовних праць таких дослідників, як Я.Білоштан, М.Нечиталюк, Р.Кирчів, Л.Міщенко якось ніхто не відважується працювати на цьому полі. Щодо поетичних збірок, то франкознавці деякою мірою зациклені на “З вершин і низин” та “Зів’ялому листі”, хоч і їх треба розглядати по-новому. У тіні якось залишаються “Semper tiro”, “Мій Ізмарагд”, “Із днів журби” – речі високої мистецької проби.
Художній універсум Франка – “безмежнеє поле в сніжному завої”, широчезна арена дослідницьких пошуків. Скомплікована, сміливо-новаторська жанрова ситема поезії, прози, драматургії відображає водночас у примхливій діалектиці франківський мистецький монументалізм і мініатюризм. Ми ще недооцінили Франків винахід рвійного романного чи новелістичного сюжету, який своєю потужною енергією пробиває різні пласти, тверді породи життя, захоплює у своє неспокійне русло найрізноманітнішого психічного й національного та соціального складу типаж з аурою його болючих проблем – інтимних, соціальних, політичних. На інтен-сифікованому часопросторі загніздилися і новела тайн, і love-story, і політичне оповідання, і психологічна драма, витворюючи якусь синтезовану неепічну епіку. Такий гібридний жанр сприяє напрузі читацького зацікавлення. Романи велетів європейської прози – попередників і сучасників І.Франка (Жорж Санд, Бальзак, Золя) у порівнянні з франківськими здаються вже романами нудьги. Ще не досліджений стиль І.Франка, у якому співіснують (але не в межах одного твору) манера українського орнаменталізму й прийоми “холодної прози”, характерні для західноєвропейських письменників, діалог “салонної конверсації” і внутрішній монолог, близький до потоку свідомості, і той селянський, речево-господарський стиль, про який Франко писав у статті “Веl раrlar gеntile”. “Контрасти, контрасти, контрасти” – винниченківськими словами можна б схарактеризувати сутність франківських стильових пошуків.
Біографія письменника, його світогляд. Так багато і так мало зроблено у цій галузі франкознавства. “Мало” – у значенні завуженості, односторонності. І.Франко мислив кожного письменника у такому тройвимірі: людина, митець, громадянин. Наукової біографії І.Франка й досі немає. Є певні етюди до неї, за винятком всебічного дослідження останнього десятиліття життя письменника, яке нещодавно захистила як кандидатську дисертацію Я.Мельник. У галузі роману-есе у франкознавстві плідно працює Р.Горак. Ще й досі учителі в школах шельмують дрогобицьку школу як буржуазну, яка насправді була солідною малою академією, що забезпечила високий інтелектуальний старт І.Франкові, давши йому ґрунтовну освіту. Ще М.Зеров писав, що І.Франко пройшов школу “хорошу і довгу”, маючи на увазі 13 років його доуніверситетського навчання. Ще й досі ототожнюють оповідання І.Франка про школу з біографією автора. Не досліджені психологічні основи характеру І.Франка. Без урахування їх незрозумілими стають деякі “скоки” (вислів М.Павлика) у поведінці письменника. Такою ж мірою незрозумілими є деякі моменти в поведінці Михайла Драгоманова, Олени Пчілки, Лесі Українки без збагнення специфіки “драгоманівського характеру”. Має рацію проф. Г.Грабович, твердячи, що в І.Франка був комплекс Міцкевича. Був у нього й комплекс Куліша, Драгоманова, навіть Павлика. Стримувані спочатку, деякі вияви дразливого реагування на критику загострилися під час хвороби, на що слушно звернула увагу Я.Мельник. Франкові довго й уперто довелося боротися за утвердження своєї творчої особистості, і це, мабуть, зумовило певні амбівалентні елементи його вдачі.
І.Франко і його оточення – тема невичерпна. Варто застосувати династичний підхід у вивченні Франкової сім’ї, члени якої заангажовувалися в літературну й громадську діяльність. Уже почалося об’єктивне вивчення контактів І.Франка з одіозними з точки зору радянського франкознавства постатями – з М.Грушевським, В.Барвінським, С.Петлюрою. На черзі – висвітлення складних, неодновимірних взаємовідносин І.Франка і М.Драгоманова. Не можна сказати, щоб тут була “дружба-вражда” (є такий термін у російському літературознавстві), скоріше це “antagonizm wieszczow” за термінологією польських дослідників непримиренності А.Міцкевича і Ю.Словацького, хоч у нашому випадку надмірної непримиренності не було. Для вирішення цієї проблеми необхідно мобілізувати й драгоманознавство, а воно у нас поки що у зародковому стані. Деякі принижувачі Драгоманова його не читали. Не забуваймо, що то І.Франко назвав Драгоманова сумлінням України, другим після П.Куліша українським національним письменником (третім вважав М.Грушевсь-кого). То ж М.Драгоманов відвернув Франка й Павлика від москвофільства і вказав їм для літературного вжитку рідну мову. На початку 80-х років XIX ст. М.Драгоманов узагалі стояв чи не найвищому щаблі національної свідомості серед українців. У своєму монографічному дослідженні “Нові пісні про громадські справи” предметом студії він обрав проблему національної свідомості українців, виявленої у їхніх піснях, і прийшов до переконання про закономірність і необхідність побудови української незалежної держави. Інше питання – шляхи цієї побудови. Водночас мав плутані уявлення про співвідношення української і російської літератур. На догоду М.Драгоманову у своїй молодечій, ще зеленій статті “Література, її завдання і найважливіші ціхи” Франко висловлює думку про можливість спільної українсько-російської літератури для інтелігенції й взагалі не має рації у дискусії з І.Нечуєм-Левицьким. Пізніше від цих помилкових ранніх своїх поглядів І.Франко відмовився. Цілком недоречне введення згаданої статті в програму середньої школи за інерцією радянської її реклами. По-новому слід тепер оцінювати і ставлення радикалів до народовців.
Франкові погляди необхідно трактувати як його власну еволюційно складену філософську систему – “франкізм”, у якій є оригінальна візія людського прогресу, гуманізму, обстоювання прав одиниці на свою суверенність і прав нації на самостійну, незалежну власну державу. Є теж критика завужених, односторонніх догматичних доктрин, у тому числі марксизму, зокрема його теорії класової боротьби як релігії ненависті між людьми, спрямованої проти консолідації нації. Замовчаний і заборонений за часів комуністичного режиму національний гімн І.Франка “Не пора, не пора” академік Є.Кирилюк мав відвагу нагадати громадськості. У монографії “Вічний революціонер” – слова “не пора москалеві, ляхові служить” дослідник переводить у класову площину: І.Франко, мовляв, закликав не служити російському царатові та польській шляхті. Але як же бути з закликом “не пора в рідну хату вносити роздор”? Це ж проти класової боротьби! Академік змушений був визнати у цьому суперечність у поглядах автора, хоч і за таку сміливо-несміливу інтерпретацію вірша Є.Кирилюка переслідували. Який же парадокс! Якщо б І.Франко написав “пора в рідну хату вносити роздор”, то це було б правильно, “по-марксистському”. А як пояснити Франкову популяризацію соціалізму? На це запитання він сам дає відповідь у розвідці “З останніх десятиліть XIX в.”, де пише про захоплення неперевареними соціалістичними ідеями певної частини української молоді. У зрілому віці він вважає появу соціалізму ще більшим горем для українства, ніж заборона українського слова, оскільки він ніс з собою денаціоналізацію молоді. “Розуміється, що заборона українського слова для таких людей не мала ніякого значення, а дехто навіть готов був бачити в ній прислугу для російського поступу” [41, 472]. Франко мислив століттям наперед. Бо чи ж сучасні соціалісти не є антиукраїністами? Чи ж не працюють вони “для російського поступу” – для російської мови, російської імперсько-колоніальної політики? І.Франко збагнув, що російське народництво і російська соціал-демократія ворожі українству і вважав за недоцільне брати українцям участь у цих рухах. Цей погляд, висловлений у статті “З кінцем року” В.Ленін назвав “реакционным” (Ленинский сборник, 1937).
І.Франко – вчений, історик літератури, фольклорист. Ця проблема перебуває на початковій стадії вивчення. Плач деяких сучасників, що “апокрифи з’їли Франка”, був даремний. Свій девіз “для України жить!” письменник розумів дуже широко. Зокрема, вважав, що наукова робота – то документ шляхетства, яким кожна нація вкуплюється у гроно цивілізованих націй. Наукова методологія І.Франка цікавила і досі приваблює таких дослідників, як І.Дорошенко, А.Войтюк, Ф.Пустова, А.Скоць, М.Гнатюк, Я.Гарасим. Франкова концепція національної літератури не тільки чекає вдумливого дослідника, а й практичного застосування у нашій праці про літературний процес. На жаль, деякі дослідники не втомлюються у навішуванні на українську літературу принизливого ярлика “народницька”, хоча І.Франко давно спростував цю вигадку й довів, що селописно-народницькою нова наша література ніколи не була. Як не дивно, все ще треба нагадувати багатьом вчення І.Франка про націоналізацію впливів, про важливість національної неповторності письменства у час, коли багато в кого комплекс своєї меншовартості виражається в комплексі міфічного європеїзму. І.Франко ж мав на оці цивілізаційні типи, цивілізаційні течії, він дуже добре розумів вартість не лише європейської культури, а й орієнтальної, яка в минулому в багатьох аспектах переважала європейську. Вже перші спроби над проблемою “І.Франко й орієнтальна культура” показують нам складники франківської філософської системи в новому ракурсі.
Франко-лінгвіст. Мовознавчі погляди вченого по-новому висвітлено у такій актуальній нині праці недавно померлої проф. Т.Панько “Мова і нація в концепції Івана Франка”. Дальшого вивчення вимагає проблема Франко-історик, економіст.
Болюче і якоюсь мірою “вічне питання” – як вмістити І.Франка за шкільною партою, як донести до учнів середньої школи уявлення про масштаб його творчості, її різноманітність і новаторство. На жаль, програма зобов’язує вивчати малозрозумілі для дітей твори, наприклад, філософську поему “Смерть Каїна” у сьомому класі. Видання добірки творів І.Франка для дітей середнього шкільного віку, що його здійснив львівський “Каменяр” в 1991 р., швидко вичерпалося. Про те, щоб створити хрестоматію франківських матеріалів для старшокласників, посібники для вчителів, поки що ніхто не думає.
Франкознавчі міжнародні конференції є однією з форм консолідації дослідниць-ких сил з усіх континентів земної кулі. Тритомне видання результатів одного такого форуму – “І.Франко і світова культура” – непоганий ужинок міжнародної співпраці франкознавців. Хотілося б, щоб у горнилі творчих дискусій на нинішньому форумі викристалізувалися задуми і нових ефективних форм та студій спадщини письменника, і форм співпраці його дослідників. Чи не пора б нам подумати, як почати спільну споруду – Франківську енциклопедію?
Франко – універсальний геній, невичерпний атом, і заглиблення у його гігантську спадщину за допомогою відточеного по-сучасному дослідницького інструментарію неодмінно дасть коштовні перли.
Іван Денисюк