Кафедра української літератури, яка відзначає свій 140-річний ювілей, може до того свого свята доплюсувати й сторіччя франкознавства, що його вона започаткувала. Адже в 1893 році вийшов третій том “Історії літератури руської”, у якому завідуючий кафедрою української філології професор Огоновський вмістив ґрунтовний розділ про свого учня – Івана Франка. Таким чином він уперше вписав творчість великого Каменяра в академічний корпус історії нашого письменства. Розглядові життєвого і творчого шляху письменника, аналізові його творчості до 1890 року присвячено 158 сторінок друку, отже, це ціла монографія. З почуття скромності Франко злегка навіть іронізував, що професор присвятив йому в історії літератури стільки місця, скільки Шевченкові, Кулішеві. І це було чи не найбільше, найґрунтовніше й у рамках можливостей автора об’єктивне дослідження про Франка з-посеред праць, які появились за життя письменника. Історик літератури врахував статті про цього автора, наприклад, А.Кримського й Г.Цеглинського. Він з ними часто сперечається на користь Франка та об’єктивної істини. Щоправда, не пого-джується з тими, хто талант Франка ставив поруч шевченківського, але, закінчуючи свій огляд його творчості, підсумовує: “Він є одним із найбільше талановитих, а побіч Куліша, визначується неабиякою плодовитою творчістю у всіх напрямах словесного життя. Ба, можна сказати, що Франко перевершив Куліша шириною літературної діяльності. А вже ж дехто міг би єму закинути, що він роздроблює й ослаблює свою творчу силу, позаяк є не тільки белетристом, істориком, етнографом, критиком, але й економістом, гумористом, ба й публіцистом руським та польським” . Цю роздробленість Огоновський пояснює необхідністю заробітку на виживання. Щодо світогляду і методу письменника, то тут дослідник у письменника спостерігає певні вагання між позитивізмом і романтизмом, між радикалізмом та ідеалізмом. Вважає, що за своєю природою він є ідеалістом й виявляє нахил до романтизму. Франко, який назагал був задоволений розвідкою Огоновського про себе, зауважив, що той вгадав межі й можливості його обдарування, хоч скаржився, що професор “чіпляється”. А професор “чіплявся” деяких невмотивованих ходів у сюжетах та діях героїв, що теж ми б пояснили Франковим нахилом до романтизму. Є спроба в Огоновського певної періодизації творчості письменника. Він розрізняє у нього “напрям романтично-національний” (75-77-мі роки), відтак напрям крайнього радикалізму до 1881, а в роках 1881-1882 відзначає спад радикалізму. Найбільше Огоновському імпонує Франкова поема “Панські жарти”, яку вважає окрасою не тільки поезії автора, а й усієї української літератури, більше того – від Шевченка не було кращої поезії, ніж “Панські жарти”. Може, Огоновський єдиний за життя Франка проаналізував роман “Борислав сміється”, зауважив у ньому “чимало картин справді художницьких” і “побіч реального письма” навіть “зразки романтизму” (Фанні-Ґотліб). “На дні” – потрясає душу читача, “Малий Мирон” написаний “з великим артизмом”, а ще кращі дрібні образки-фотографії. Взагалі Франко, на думку історика літератури, проявляє “рідкий дар обсерватора”. Професор не вірив у соціалістичний рай на землі – “люди останутся все людьми, – вже ж в маленькій сем’ї нашого праотця Адама найшовся Каїн!…” .
Наступники Огоновського на кафедрі, як правило, Франка замовчують, з професорів Львівського університету хіба що пише рецензії на його твори М.Грушевський, а пізніше – дуже цінні спогади. Ф.Колесса виконує цікаве й ґрунтовне дослідження про ритміку поезій Франка.
Новий етап, навіть цілу епоху у франкознавстві становить монументальна постать академіка Михайла Возняка з його скрупульозними й глибинними студіями спадщини Каменяра. З 1939 року він є професором кафедри української літератури Львівського університету, а з 1944-го – завідує нею. Про Франка М.Возняк почав писати ще за життя письменника (рецензії на художні твори та наукові праці). Франко тепло привітав цю молоду надійну наукову силу, його “найліпше вироблену методу точного, скрупульозного до найменших дрібниць досліду язикових та літературних явищ” . У 20 – 30-х роках Михайло Возняк опублікував низку унікальних архівних матеріалів про Франка, які стали вагомим підґрунтям для освоєння спадщини письменника в синтетичному аспекті. Глибоко розуміючи велич Франка, цього універсуму в нашій культурі, академік робить все для того, щоб якомога повніше видати цю неоціненну його спадщину. Чи не найцікавішою з возняківських публікацій є підготовлене до 100-річчя письменника “Листування Франка з Ольгою Рошкевич”. Цю частину епістолярію Каменяра М.Возняк назвав “неоціненним джерелом для дослідження поступового розвитку світогляду Франка, його творчості і творчого зростання” . Монографії академіка – “Титан праці” (1946), “З життя і творчості Івана Франка” (1954), “Нариси про світогляд Івана Франка” (1955), “Іван Франко – велетень думки і праці” (1958) на свій час були цілим відкриттям, коли взяти до уваги використаний у них незнаний фактаж.
Михайло Возняк – фундатор щорічного збірника “Іван Франко. Статті і матеріали”, який почав виходити при кафедрі української літератури з 1948 року. Збірник зазнав різних модифікацій щодо свого формату, об’єму і напряму, але не перестав виходити до наших днів, будучи запорукою систематичності й безперервності франкознавчих студій.
Академік Возняк велику увагу надавав вихованню франкознавчих кадрів. Його аспірантами були у свій час М.Нечиталюк, Г.Гришаєвська, І.Дорошенко, А.Халімончук, К.Кутковець, В.Бонь, Д.Павличко, І.Сірак, І.Денисюк, А.Войтюк та інші, яким учений прищеплював любов до Франка, до науки. Взагалі франкознавча робота у Львівському університеті у післявоєнні роки значно пожвавлюється. Спеціальний покажчик франкознавчих праць за три з половиною десятка років зафіксовує 107 робіт М. Возняка, 88 – О.Мороза, 62 – М.Нечиталюка, 60 – Д.Лукіяновича, 50 – І.Денисюка, 42 – А.Халімончука, 33 – Т.Пачовського і т. д.
Учень М.Возняка Михайло Нечиталюк засвоїв рису свого вчителя – скрупульозність і наукову точність. Він іде далі, ніж М.Возняк у проникненні в художню структуру аналізованого тексту. Денис Лукіянович – письменник ще франківської доби – теж постійно відчував смак до наукової роботи. Зокрема, йому належить теж надзвичайно скрупульозне дослідження мандрівки Франка по львівських квартирах. Як добрий знавець епохи, він створює образ Франка в типових обставинах галицької дійсності у повісті “Захар Беркут”. При підтримці академіка Возняка Олексій Мороз захищає кандидатську дисертацію про джерела “Мого Ізмарагду” у перші післявоєнні роки. Як доцент кафедри української літератури, на франкознавчих семінарах вміло зацікавлює студентів дослідницькою роботою. Він видає посібники з франкознавчих семінарів, цінні бібліографічними рекомендаціями. Незважаючи на заідеологізованість деяких своїх праць про Франка, зазнає переслідувань з боку компартійного керівництва. Іван Дорошенко з франкознавства захищає кандидатську та докторську дисертацію, видає монографію “Іван Франко – критик”, яка не втратила значення і по сьогодні. На свій час певну новизну у франкознавство вносив А.Халімончук розвідками про сатиру Каменяра. Теоктист Пачовський наукові зацікавлення зосередив на проблемі українсько-польських літературних зв’язків і центральній постаті на цьому тлі – Франкові. Йому належать публікації та розгляд деяких творів Франка польською мовою. Під керівництвом академіка Возняка захищає кандидатську дисертацію про “Основи суспільності” та її джерела (кукізівський процес) Катерина Кутковець. З франкознавчої школи виростає нинішній професор Адам Войтюк, автор дослідження франківських літературознавчих концепцій. До цієї школи примикає Андрій Скоць, який здійснює блискучий аналіз філософських ідей і майстерності поем Івана Франка. Взагалі зацікавленню проблемами поетики письменника сприяє прихід на кафедру Семена Шаховського, професора, який дає першу монографію про майстерність поезії Івана Франка. Література і фольклор, зокрема Франко і народна творчість, – це зацікавлення Ярослава Шуста, людини з філологічною і музикознавчою освітою, який, крім того, проявив невсипущу енергію у розшуках Франкових першодруків і в укомплектуванні бібліотеки кабінету франкознавства. Чи не першу дисертацію про майстерність малої прози Франка захистив Іван Сірак. Оригінальністю поставлених проблем відзначалася кандидатська дисертація Ігоря Моторнюка про Франка-критика. Франко-перекладач був у колі уваги пізнішого завідувача кафедри української літератури Федора Неборячка. Зрештою, мабуть, нема працівника кафедри української літератури, який би не писав про Франка. Зацікавлення постаттю патрона нашого університету стає домінуючим у автора ряду оригінальних публікацій Михайла Гнатюка. По-новому євангельські мотиви у творчості Франка досліджує Лариса Бондар, глибоко проникаючи у складність проблеми. Автор дисертації про громадянську лірику Каменяра Валерій Корнійчук свій дослідницький інструментарій відточує до блиску, захоплюючи все нові й нові сфери художнього світу Франка-поета.
Ці традиції франкознавства на кафедрі зобов’язують і новобранців в науці – аспірантів, які працюють над цікавими темами (Тарас Пастух – “Франко-романіст”, Ростислав Чопик “Франко і нові напрямки у літературі”) сказати своє нове слово про досліджуваного автора.
Характерно, що й інші кафедри філологічного факультету постійно долучалися до вивчення спадщини Франка. Унікальні статті про наукознавство у концепції Каменяра пише завідуючий кафедрою української мови Іван Ковалик. З фанатичним романтичним запалом він задумує створити словник мови Франка, нагромаджує цілі піраміди карток. Але ця грандіозна робота при відсутності повного академічного видання творів письменника не могла бути здійсненою. Учні проф. Ковалика І.Ощипко та Л.Полюга видали цікавий “Словопокажчик поетичних творів Івана Франка”. Не менш енергійно, як І.Ковалик, працює нинішній завідувач кафедри української мови проф. Таміла Панько. Поява її книжок про мовознавчі концепції Франка, про його роздуми над мовою і нацією – це найсучасніше нове слово у цій важливій та актуальній царині. На другому крилі університету перегукується з Тамілою Панько проф. Олександра Сербенська, яка досліджує мову Каменяра з точки зору завдань журналістики. Слід згадати, що на кафедрі української мови докторську дисертацію про синтаксис мови Франка захистив Іван Петличний.
Колишній завідувач кафедри російської літератури проф. Михайло Пархоменко співпрацював із академіком Возняком як співредактор франківського збірника. Він же – автор двох книжок про Франка і російську літературу, які оприлюднювали нові на той час матеріали. Сенсаційним і мужнім був виступ проф. Пархоменка на сесії, присвяченій сторіччю від дня народження Івана Франка. Професор висловив своє обурення з приводу того, що фальсифікат – поему “Папі в альбом” – приписали Франкові. Нині вже ніхто не сумнівається, що це таки фальсифікат, але на той час за свій виступ проф. Пархоменко зазнав переслідування і змушений був покинути наш університет. Цінні матеріали з бойківського діалекту, необхідні для коментарія мови Івана Франка, критику приміток до 20-томного видання його творів дав завідувач кафедри слов’янської філології проф. Михайло Онишкевич. З представників інших факультетів необхідно згадати сумлінні студії проблеми “Франко і Шекспір” доцента Марії Шаповалової, “Франкo і Данте” – проф. Домбровського. Економічні погляди Каменяра висвітлені у недавній монографії проф. Степана Злупка – “Іван Франко – економіст” (1992), на жаль, подекуди із застарілих позицій.
Монументальну монографію про філософські погляди Франка написав Андрій Брагінець, яка стала основою його докторської дисертації. Філософську систему Франка плідно досліджує проф. Андрій Пашук.
Франкознавство у Львівському університеті проходило складний, нелегкий шлях. В умовах сталінського режиму, а особливо брежнєвського, воно було затиснуто ідеологічним лімітом, цензурним контролем над думками великого Каменяра, який ніколи не вкладався у вузькі рамки доктрин. Досить переглянути уже згадуваний покажчик, щоб переконатися, які теми вважалися “актуальними” у франкознавстві. Це – питання суспільно-політичних поглядів, при розгляді якого дослідники неодмінно зобов’язані були викривати буржуазну ідеологію й відповідно препарувати широту поглядів Франка, замовчувати його критику соціалістичної і комуністичної доктрини, обминати те “невигідне”, що сказав письменник з приводу національної проблеми. Друга кардинальна тема – Франко і сучасність, спрямована на вихваляння “нашої прекрасної дійсності” як нібито такої, про яку мріяв Франко. Орієнтація на сучасність взагалі витискала класику. З початком 70-х років філологічний факультет зазнав запрограмованого погрому. Тоді, за влучним висловом покійного проф. Теофіля Комаринця, “Франка вдруге не допустили до університету”. Не рекомендувалися дисертації з творчості Франка як нібито неактуальні, не читалися спецкурси про неї, перестали функціонувати наукові семінари про цього письменникa – патрона університету… Лише франківський збірник все-таки виходив. Інтерес до Франка спалахував у зв’язку з його ювілеями. Величаво було відсвятковано в мурах університету сторіччя з дня народження великого Каменяра. До цієї дати (1956) вийшов найсолідніший обсягом і дуже цінний змістом франківський збірник, а в Києві – двотомник “Слово про великого Каменяра”, у якому взяли участь і викладачі нашого університету. Міжнародний симпозіум ЮНЕСКО, присвячений Франковому 130-річчю, теж проходив в університеті його імені. Результат цього форуму – тритомник, в якому опубліковано 225 виступів, а серед них – 57 доповідей і повідомлень працівників чи випускників нашого університету, тобто 1/4 всіх виступів.
На конгресі МАУ франкознавча секція була найчисленнішою: у її роботі взяли участь 14 франкознавців, у переважній більшості університетських.
П’ять років тому кабінет франкознавства був реорганізований в Інститут франкознавства, покликаний координувати роботою дослідників Каменяра в параметрах нашого вузу й регіону. Перспективи розвитку франкознавства в нових умовах було накреслено від імені Інституту у двох статтях, які публікувались в 1991 році на сторінках часопису “Слово і час”. Вони орієнтують на вивчення національних поглядів Франка, його концепції української національної літератури, зв’язків з “одіозними” раніше діячами, на публікацію праць Франка, які в умовах режиму не могли з’явитись, на глибинне дослідження всіх жанрів художньої творчості в аспекті її поетики, бо ж останнє питання у франкознавстві занедбане. Інститут франкознавства у цьому плані прагне підвищити рівень франківського збірника, він організовує щороку франківські конференції і читання, в результаті чого спостерігається наплив цікавих матеріалів до редакції щорічника. Досить ефективним експериментом було проведення літньої двотижневої франківської школи у Криворівні. З одного боку зростає зацікавлення Франком серед молоді, а з другого – діють шкідливі тенденції приниження українства і його корифеїв – Шевченка і Франка. Глум над Франком з боку діаспорного письменника Ігоря Костецького знайшов деякий відгомін серед немислячої молоді – доморошених геростратів. Але надіємось, що ця лиха “мода” мине. Тим більше, що появляються молоді багатонадійні сили, як-от автор монографії “Дух, що тіло рве до бою” Я.Грицак, де по-новому прочитано Франка, чи авторка глибинних досліджень Я.Мельник.
Досі наша школа дуже однобічно знайомила своїх вихованців зі спадщиною Франка. Щоб хоч якось зарадити цьому, Інститут франкознавства підготував і видав у видавництві “Каменяр” у серії “Шкільна бібліотека” вибрані твори Франка для учнів у IХ класі (1991), намагаючись якомога повніше представити різні грані літературної творчості Франка. Сюди увійшли і деякі твори, що їх нема у 50-томнику – “Суд святого Николая”, “Святовечірня казка”, “Не пора” та ін.
В умовах економічної кризи не вдалося розширити штат Інституту франкознавства, який покликаний інтенсифікувати свою діяльність. Ще багато роботи чекає нас на ниві франкознавства, але й те, що зроблено у мурах львівського університету для освоєння нашого національного універсального генія за сто років, не може не викликати почуття законної гордості.
Іван Денисюк