ВАСИЛЬ СІМОВИЧ – ВИДАВЕЦЬ ПОЕЗІЇ ІВАНА ФРАНКА ТА ЙОГО БІОГРАФ
“Чоловіком доброї волі” назвав Каменяр того, хто простягнув йому руку допо-моги під час хвороби (1908), запропонувавши книжкове видання його першоповісті. Це був тодішній викладач учительської семінарії у Чернівцях, а згодом професор університету й відомий учений – Василь Сімович. Його безсумнівні заслуги для франкознавства ще не оцінені.
Крім другої редакції “Петріїв і Довбущуків”, В.Сімович видає інші твори великої прози Франка – “Захар Беркут”, “Перехресні стежки”, “Основи суспільності” та брошури їх автора. Та найвеличніше враження ще й досі справляє сімовичівське видання поезії великого Каменяра, на якому ми тут зосередимо увагу: Іван Франко. З вершин і низин: Збірник поетичних творів 1873-1893. У додатку “Зів’яле листя” й “Великі роковини”.- Київ; Ляйпціг: Українська накладня, (1920).- 720 с.
Було це не просте відтворення змісту та структури однойменної збірки. Перед нами специфічний корпус громадянської та інтимної лірики й деяких поем, конгломерат епохальних збірок ХIX ст. – “З вершин і низин” та “Зів’ялого листя” й певних інших речей суспільного значення. Тут містяться одіозні в культівсько-застійницькі часи вірші типу національного гімну “Не пора”, згаданих уже “Великих роковин” чи заборонених поезій з циклу “Жидівські мелодії” тощо. Монументальна за своїм обсягом (понад 700 сторінок), висока духом, ця “Книга пісень” Франкових живила читача як підпільна література якихось сім десятиріч, подаючи несфальшований образ поета – речника не тільки соціальних, а й національних ідей.
Не втратили значення нашої едиторської практики й ті принципи видання по-смерт-ної спадщини письменника, що їх скурпульозно опрацьовано у вступному слові “Від редакції”, яке підписав В.Сімович. Вони зводяться до максимального поша-нування волі автора, до орієнтації на його останні прижиттєві публікації текстів. Лако-нічні примітки редакції – пояснення незрозумілих слів чи забутих реалій, таблиця “Спроба хронольогічного впорядковання по збірках віршевих творів Івана Франка 1873-1893” та їх алфавітний покажчик – усе це підсилює наукову вартість видання.
Та найціннішою у книзі є супровідна стаття Василя Верниволі (псевдонім того ж упорядника) “Іван Франко. Біографічний нарис”. Жанр біографії потрактовано широко: це й етапи життєвого та творчого шляху письменника, а водночас і розвиток суспільної свідомості того часу. Наукова розвідка, надрукована на 75 сторінок великого формату, поруч з брошурами Михайла Возняка, належала до вдалих спроб відповіді на поставлені проблеми. Накреслено контури синтетичного образу Франка-універсаліста. Нехай і лаконічно, а проаналізовано й поціновано усі сфери його діяльності й велику кількість творів. У формуванні світогляду досліджуваного автора підкреслюється особлива роль Михайла Драгоманова. Франків соціалізм характери-зується словами самого поета з передмови до “Мого Ізмарагду” (вони у 50-томному зібранні творів пропущені). Це щиролюдський, гуманно-етичний соціалізм, далекий від школи ненависті – класової боротьби, догматизму й денаціоналізації.
Ще й досі належно не вивчене питання “Франко і суспільність його часу” в інтерпретації Сімовича набуває значення й тому, що воно є свідченням сучасника-очевидця, якому були добре відомі, зокрема, настрої молоді. Якщо старша генерація зачитувалась “Панськими жартами”, то молодша – віршами з 1980-го року й тими, що до них близькі. Заборонена для гімназистів збірка “З вершин і низин” тим самим ще більше приваблювала молодь, якій імпонувало новаторство ідей, авторська щирість та енергія молодості: “від тих віршів віє вічно молодий дух поета, вічна молодість із її кращим розумінням життя”. На цих віршах і виховувалось молоде покоління, гартувало силу духу, а що вони були висказані гарним поетичним словом, то автор їх ставав для молоді напівбогом. Став їй навіть ближчий, ніж Шевченко, – це Василь Сімович пояснює тим, що повного, безцензурного “Кобзаря” тоді не було.
Якщо на першому етапі Франко перебуває у стосунках своєрідної конфронтації зі старшим поколінням суспільності, то згодом він виховує маси без огляду на їх вік, доживає до часу, “щоб з гордощами дивитися на те, як, під впливом його думок, із пуп’янка розцвітається чарівна квітка громадянської й національної свідомості серед народу”. А для самого народу, – робить висновок біограф, – це було “невеличке засвідчення національно-політичної зрілости: він навчився цінити своїх учителів-вихованників”.
Як не дивно, основні положення праці В.Сімовича, писані сім десятиліть тому, майже не викликають у нас заперечень. Така сила справжнього науково-об’єктивного підходу до вивчення культурної спадщини.
І все ж, мабуть, нині дискусійною видається тоді загальноприйнята думка, що Франкові краще вдавалися оповідання, гірше – повість, а найслабшими були його драми. Спонукає до роздумів і сімовичівська оцінка поезії “Ідилія”: він атестує її як “одну з кращих речей ув українському письменстві”. Можливо, справді тут висока алегорія, конкретизована в образі дітей, інтимніша, тепліша, ніж у деяких програмно-символістичних віршах Франка.
Іван Денисюк